Грип та інші гострі респіраторні інфекції–антропонозні захворювання переважно вірусної етіології з аерозольним механізмом передачі. Найбільш значущими є грип, парагрип, RS-віруси та аденовірусна інфекція.

Гострі респіраторні інфекції в осіб з ослабленою імунорезистентністю часто ускладнюються розвитком пневмоній.

Для створення специфічної несприйнятливості грипу застосовуються інактивовані грипозні вакцини.

З появою захворювань на грип та інші ГРІ проводяться протиепідемічні заходи, що включають: активне виявлення в хворих, їх ізоляцію та госпіталізацію (за клінічними показаннями); заборону або обмеження масових заходів до ліквідації осередка; розгортання додаткових приміщень під ізолятор; проведення поточної і заключної дезінфекції в ізоляторі, посилення профілактичної дезінфекції в житлових і службових приміщеннях і на об’єктах харчування; проведення екстреної профілактики (ремантадин, інтерферони тощо).

 

Ангіна (гострий тонзиліт)–гостре інфекційне захворювання, що відноситься до групи аерозольних антропонозів і має переважно стрептококову етіологію. До 90 % захворювань ангіною викликаються бета-гемолітичними стрептококами групи А, у інших випадках–стрептококами групи С і патогенними стафілококами.

Головними чинниками поширення ангіни є хворі і носії стрептококу. Зараження найбільш інтенсивно відбувається повітряно-краплинним шляхом. Через здатність стрептококів до розмноження в харчових продуктах (молоко, м’ясний і рибний фарш, картопляне пюре, компот тощо) можливе виникнення спалахів ангіни в результаті зараження аліментарним шляхом.

З появою хворих на ангіну проводяться протиепідемічні заходи: активне виявлення хворих, їх ізоляція, госпіталізація і раціональне лікування; максимальне розосередження людей; провітрювання житлових, службових і навчальних приміщень; проведення поточної і заключної дезінфекції; посилення медичного контролю за технологією приготування і термінами збереження готової їжі.

У системі профілактики і боротьби з ангіною особливе значення має попередження сезонних підйомів захворюваності та ускладнень (ревматизму, нефриту тощо). Це досягається проведенням екстреної профілактики препаратами пеніциліну (біцилін-3 по 1,2 млн. од. або біцилін-5 по 1,5 млн. од.).

 

Дифтерія–антропоноз бактеріальної природи переважно з аерозольним механізмом передачі. Характеризується токсичним ураженням серцево-судинної, нервової системи і наднирників, а також запальним процесом з фібринозним нальотом, що локалізується в місці вхідних воріт інфекції.

Джерелами інфекції є хворі і носії токсигенних бактерій дифтерії. Особливо небезпечними є хворі на дифтерію зіва, що найбільш активно виділяють збудника в зовнішнє середовище.

Дифтерією може захворіти людина, яка не має резистентності до збудника або не має необхідного захисного рівня антитоксичного імунітету (рівень антитоксину в крові менше 0,03 АЕ/мол визначається за допомогою реакції непрямої гемаглютинації з дифтерійним діагностикумом).

Основним заходом щодо профілактики дифтерії є правильно організовані і вчасно проведені щеплення дифтерійним анатоксином.

З появою хворого на дифтерію в осередку проводиться весь комплекс протиепідемічних заходів: активне виявлення, ізоляція і госпіталізація хворих; бактеріологічне обстеження і санація виявлених носіїв; поточна і заключна дезінфекція.

 

Менінгококова інфекція–антропоноз, що викликається менінгококами різних груп.

Найбільшу епідемічну небезпеку створюють хворі менінгококовим назофарингітом та носії збудника менінгіту. Зараження найчастіше відбувається повітряно-краплинним шляхом.

З появою хворого в осередку проводяться протиепідемічні заходи: активне виявлення, ізоляція і госпіталізація хворих; бактеріологічне обстеження з подальшою ізоляцією і санацією виявлених носіїв; дезінфекція; екстрена профілактика антибіотиками, щеплення за епідемічними показаннями менінгококовими вакцинами. Застосовуються такі антибіотики: біцилін-5 (біцилін-3) по 1,5млн. од. одноразово, левоміцетин по 0,5 г 4 рази на день або ампіцилін по 0,25 г 4 рази на день протягом 4 діб. Щеплення за епідемічними показаннями менінгококовими вакцинами повинні проводитися в першу добу після появи випадків захворювання. Одночасно вживаються заходи щодо розосередження людей в спальних приміщеннях. Посилюється медичний контроль за опаленням, провітрюванням приміщень, проведенням дезінфекції і режимно-обмежувальними заходами.

 

Гостра дизентерія і подібні до неї інші діарейні захворювання– це антропонози переважно бактеріальної (іноді вірусної) етіології з фекально-оральним механізмом передачі.

Джерелами інфекції є хворі і носії збудників. Зараження людини дизентерією, в основному, відбувається водним і харчовим шляхами.

Провідне значення в профілактиці дизентерії і подібних до неї діарейних захворювань мають санітарні заходи, спрямовані на розрив механізму передачі збудників інфекції: утримання у належному стані об’єктів харчування, водопостачання і території. Важливе значення має медичний контроль за станом здоров’я працівників харчування і водопостачання, санітарним станом їдалень, дотриманням правил приготування, умовами збереження і термінів реалізації готової їжі.

Особи, які перехворіли на гостру дизентерію, підлягають диспансерному нагляду із щомісячним бактеріологічним дослідженням калу.

Для попередження водного шляху передачі збудників дизентерії повинен проводитися лабораторний контроль якості питної води на відповідність держстандарту.

Велике значення має контроль за організацією збору і видалення сміття з території, рідких і твердих відходів з їдальні та організацією протимушиних заходів (попередження виплоду, знищення мух).

Після появи хворого проводяться протиепідемічні заходи: активне виявлення, ізоляція і госпіталізація хворих; бактеріологічне обстеження контактних осіб, працівників харчування, водопостачання; посилення контролю за санітарним станом їдальні, миттям і знезараженням посуду, якістю питної води, підтримкою чистоти на території; поточна і заключна дезінфекція; протимушині заходи; екстрена профілактика бактеріофагом.

 

Черевний тиф і паратифи–бактеріальні антропонози з фекально-оральним механізмом передачі інфекції. Інкубаційний період при черевному тифі продовжується від 6 до 25 діб (у середньому близько 2тижнів), при паратифах – від 3 діб до 2 тижнів (у середньому 6–7 діб). Джерелом черевного тифу є тільки людина. Джерелом паратифів можуть бути домашні тварини, птахи і гризуни. Близько 5 % осіб, що перехворіли черевним тифом, і 7–9 % – паратифами, залишаються хронічними реконвалесцентними носіями і створюють основний резервуар інфекції. Провідне значення в поширенні тифо-паратифозних захворювань має водний шлях передачі збудника. Роль харчового шляху передачі (через салати, молочні та інші продукти) збудників черевного тифу і паратифів зростає за наявності джерел інфекції серед працівників харчування.

Профілактика черевного тифу і паратифів ґрунтується на проведенні загальних для кишкових інфекцій санітарних, дезінфекційних і дезінсекційних заходів, спрямованих на попередження водного та харчового шляхів передачі інфекції.

Для попередження водного фактору передачі інфекції особлива увага приділяється контролю забезпечення людей доброякісною водою для пиття і господарсько-побутових потреб. Не рідше одного разу на місяць здійснюється лабораторний контроль якості води на її відповідність держстандарту.

Запобігання харчового шляху передачі досягається проведенням медичного контролю за станом здоров’я працівників харчування і підтримкою в належному санітарному стані об’єктів харчування, дотриманням санітарних норм і правил під час доставки, збереження харчових продуктів і технології приготування їжі, проведенням профілактичної дезінфекції і протимушиних заходів.

Усі особи, які перехворіли на черевний тиф і паратифи, беруться на облік і за ними встановлюється диспансерний нагляд.

З появою хворого проводяться протиепідемічні заходи: раннє активне виявлення хворих, їх ізоляція та госпіталізація; лабораторне обстеження працівників харчування, водопостачання та осіб, що підпали під ризик зараження; поточна і заключна дезінфекція; вакцинація (ревакцинація) проти черевного тифу; екстрена профілактика сухим полівалентним черевнотифозним бактеріофагом по 2таблетки на прийом через кожні 3 дні 3–4 рази.

 

Вірусний гепатит А–антропоноз з фекально-оральним механізмом передачі інфекції. Джерелом інфекції є хворі і вірусоносії. Найбільша кількість вірусу виділяється в останні 7–10 днів інкубаційного періоду та у переджовтушний період. Збудник виділяється з фекаліями і проникає в організм людей через рот з інфікованою водою та їжею. Інкубаційний період–до 45 діб (у середньому 21–28 діб).

Провідне значення в профілактиці вірусного гепатиту А мають санітарні заходи, спрямовані на розрив механізму передачі інфекції. До них відносяться: забезпечення достатньою кількістю доброякісної води і лабораторний контроль її на відповідність держстандарту; санітарний нагляд за утриманням та експлуатацією водопровідних і каналізаційних мереж; заборона використання незнезараженої води для питних і господарсько-побутових потреб (у тому числі для миття столового та кухонного посуду), а також води з неперевірених джерел; щоденний контроль за дотриманням санітарних правил на об’єктах харчування, знезараження столового і кухонного посуду (кип’ятінням або застосуванням хлорвмісних препаратів).

З появою хворого проводяться протиепідемічні заходи: активне виявлення хворих із застосуванням лабораторних методів (проби Найбауера, Розіна, скринінг-тест тощо), їх ізоляція і госпіталізація; дезінфекція і протимушині заходи; екстрена профілактика гамма-глобуліном (імуноглобуліном) одноразово в об’ємі 3–6 мл, щеплення за епідемічними показаннями вакциною проти вірусного гепатиту А.

 

Парентеральні вірусні гепатити (вірусний гепатит В, вірусний гепатит С, вірусний гепатит Д) – антропонози вірусної природи з парентеральним механізмом передачі збудників, які характеризуються синдромами ураження печінки, поліморфізмом, схильністю до ускладнень.

Вірусний гепатит В та вірусний гепатит С займають значне місце у структурі внутрішньолікарняних інфекцій, які передаються парентеральним шляхом. Джерелом збудника інфекції є хворі на усі форми захворювання та носії. Епідемічний процес при парентеральних гепатитах має прихований перебіг (інфекція виявляється випадково, і, як правило, під час донорства).

Вірус до організму потрапляє різноманітними шляхами: під час переливання крові та її препаратів, використання недостатньо обробленого медичного інструментарію, у разі потрапляння на ушкоджену шкіру чи слизові оболонки крові хворих або її продуктів, під час будь-яких медичних маніпуляцій, пов’язаних з порушенням цілісності шкіри або слизових оболонок забрудненим інструментарієм, під час сексуальних контактів, через мікротравми шкіри, під час використання речей загального вжитку (рушники, ножиці тощо), при використанні не за індивідуальним призначенням зубних щіток, мачул, предметів для гоління тощо. Інкубаційний період при вірусному гепатиті В від 30 діб до 6 місяців (у середньому 60–120 діб), при вірусному гепатиті С від 4–14 діб до 6місяців (у середньому–40–60 діб).

Профілактичні заходи спрямовані на попередження інфікування при парентеральних втручаннях (використання одноразового інструментарію, ретельна обробка та знезараження медичних та лабораторних інструментів, обстеження донорів, донорської крові та її препаратів на маркери вірусного гепатиту В та вірусного гепатиту С тощо). Профілактика заражень медичних працівників спрямована на дотримання універсальних заходів запобігання професійних заражень (кожний хворий розглядається як потенційне джерело інфекції та потребує відповідного поводження з ним та його біологічними рідинами незалежно від діагнозу), а саме шляхом дотримання заходів безпеки та безпечних методів роботи під час медичних маніпуляцій, застосування засобів індивідуального захисту, відповідних правил обробки та режимів знезараження предметів та поверхонь, реєстрації аварій та надання першої медичної допомоги, проведення вакцинопрофілактики. Специфічна імунопрофілактика, розроблена для вірусного гепатиту В, проводиться за допомогою вакцин різного типу.

Медичні працівники, що мають за родом своєї професійної діяльності контакт з кров’ю та її компонентами, підлягають обстеженню на наявність маркерів гепатиту В та С під час прийому на роботу, а в подальшому–за епідпоказаннями. Результати обстежень записуються в журнал обліку медпрацівників групи ризику, який ведеться в кожному структурному підрозділі лікувально-профілактичного закладу. У разі виявлення одного з маркерів у медпрацівників їм проводиться поглиблене клініко-лабораторне обстеження лікарем-інфекціоністом. Категорії медичних працівників з виявленою антигенемією відносяться до груп ризику, повинні суворо дотримуватись правил особистої гігієни та професійних правил, що спрямовані на попередження заражень вірусами гепатитів В, С, Д пацієнтів та медичного персоналу. Ця категорія осіб відсторонюється від заготовки, переробки, переливання крові та її компонентів.

У разі виявлення осіб з маркерами вірусного гепатиту В та вірусного гепатиту С проводять протиепідемічні заходи: надсилається обов’язкове повідомлення до санітарно-епідеміологічного закладу, ці особи госпіталізуються (у період загострення) та (або) підлягають медичному обстеженню в умовах лікувально-профілактичного закладу; в осередку проводиться епідеміологічне обстеження з метою встановлення причини зараження та кола осіб, які підпали під ризик зараження, за епідемічними показаннями проводиться лабораторне обстеження контактних за факторами передачі. Дезінфекції підлягають предмети, забруднені кров’ю та іншими біологічними рідинами хворого.

 

ВІЛ-інфекція–інфекційне захворювання, яке викликається вірусом імунодефіциту людини. Характеризується багаторічною персистенцією вірусу, який викликає повільний прогресуючий дефект імунної та нервової систем, з подальшим клінічним розвитком імунодефіциту з приєднанням оппортуністичних інфекцій, що призводить до загибелі хворого від вторинних уражень у вигляді синдрому набутого імунодефіциту. Синдром набутого імунодефіциту–це кінцева стадія ВІЛ-інфекції, яка має різноманітні клінічні прояви.

Епідеміологічне значення мають серотипи ВІЛ-І та ВІЛ-ІІ. Джерело збудника інфекції–хвора людина у безсимптомній або клінічно вираженій фазі захворювання. Механізм передачі збудника–контактний (під час попадання інфікованого матеріалу на ушкоджену шкіру і слизові оболонки); шляхи передачі–статевий (особливо незахищені сексуальні контакти), парентеральний (з кров’ю та її препаратами, через медичний інструмент та голки, забруднені інфікованим біоматеріалом), вертикальний (від матері до дитини через плаценту, під час пологів, під час годування груддю); факторами передачі є біологічні рідини, а саме інфікована кров, сперма, цереброспинальна рідина, піхвовий та цервікальний секрет, грудне молоко та предмети, забруднені ними. До груп високого ризику зараження відносяться наркомани, особи, що ведуть активне статеве життя, гомосексуалісти, реципієнти донорської крові, хворі гемофілією.

Заходи щодо профілактики ВІЛ/СНІДу є комплексними і включають:

пропаганду гігієнічних знань серед особового складу щодо характеру захворювання, шляхів зараження і заходів особистої профілактики;

вільний доступ до передтестового консультування, медичних оглядів, обстежень, лікування, психологічної допомоги;

раннє виявлення інфікованих та хворих осіб з метою взяття їх на облік для своєчасного лікування і постійного диспансерного нагляду (медичний огляд та обстеження проводяться добровільно, відомості про їх результати є конфіденційними та становлять лікарську таємницю);

обов’язкове лабораторне дослідження на наявність ВІЛ-інфекції крові (її компоненти), отриманої від донорів крові (її компонентів) та донорів інших біологічних рідин, клітин, тканин, органів людини;

обстеження осіб, що вживають наркотики внутрішньовенним шляхом (ін’єкційні наркомани), під час отримання ними медичної допомоги у лікувально-профілактичному закладі;

профілактику внутрішньолікарняного зараження ВІЛ-інфекцією: організація роботи та дотримання протиепідемічного режиму роботи медичних закладів за принципом “універсальної перестороги” (кожен, хто звертається за медичною допомогою, розглядається як потенційний носій ВІЛ; будь-який біоматеріал є потенційно інфікований ВІЛ); дотримання персоналом заходів безпеки (організація та забезпечення кожного робочого місця медичного працівника засобами попередження передачі ВІЛ, забезпечення та використання засобів індивідуального захисту тощо);

профілактику професійного зараження ВІЛ-інфекцією медичного персоналу: під час надання медичної допомоги хворим, під час роботи з біоматеріалом; у разі поранень або контактів з біоматеріалом (будь-яке ушкодження шкіри, слизових оболонок медперсоналу або забруднення їх біоматеріалом пацієнтів під час надання їм медичної допомоги кваліфікується як можливий контакт з матеріалом, який містить ВІЛ); у разі аварій (реєстрація та облік аварій, обстеження на ВІЛ потерпілих унаслідок аварії (за їх згодою), екстрена профілактика антиретровірусними препаратами, нагляд за потерпілими). Обов’язкове страхування медичних працівників; медичний огляд та обстеження на ВІЛ-інфекцію медичних працівників, які займаються діагностикою або лікуванням ВІЛ-інфікованих 1 раз на рік (за їх згодою);

У разі появи хворого на ВІЛ/СНІД проводяться протиепідемічні заходи (у межах чинного законодавства, з дотриманням конфіденційності інформації), що передбачають: медичне обстеження ВІЛ-інфікованого в умовах лікувально-профілактичного закладу; організацію диспансерного нагляду, лабораторне обстеження контактних.

Епідеміологічне обстеження з приводу захворювання на синдром набутого імунодефіциту людини або виявлення носія вірусу імунодефіциту людини з метою встановлення джерела, контактних і шляхів передачі проводиться, як правило, фахівцями санітарно-епідеміологічних закладів.

Холера–антропоноз бактеріальної природи з фекально-оральним механізмом передачі, що відноситься до групи особливо небезпечних карантинних інфекційних захворювань. Збудник (холерний вібріон) відноситься до ІІ групи патогенності. Джерелами збудника інфекції є хвора людина або вібріоносій (реконвалесцент, транзиторний або хронічний). Механізм передачі збудника – фекально-оральний, шлях передачі–водний або харчовий. Холерні вібріони, особливо вібріони Ель-Тор, здатні довго існувати і навіть накопичуватися в відкритих водоймах, що забруднюються стічними водами. У зв’язку з цим в епідеміології холери водний фактор передачі збудника має провідне значення. Інкубаційний період триває від декількох годин до 5 діб, у середньому дорівнює 1–2 добам.

Профілактичні заходи спрямовані на попередження заносу та розповсюдження холери, забезпечення та дотримання санітарно-гігієнічних умов життєдіяльності, у тому числі: забезпечення доброякісною питною водою, знезараження стічних вод, санітарну очистку території, підвищення санітарної культури, обов’язкові бактеріологічні дослідження води з відкритих водоймищ в зонах санітарної охорони водозабору для водопостачання, у місцях викиду стічних вод, незалежно від їх очистки, у місцях рекреаційного водокористування, стічних вод інфекційних стаціонарів тощо. Специфічна імунопрофілактика має другорядне значення.

У епідемічному осередку проводяться:

епідеміологічне обстеження, спрямоване на виявлення джерела збудника та умов зараження захворілого (носія), а також визначення кордонів осередку і осіб, які підпали під ризик зараження; обов’язкове бактеріологічне обстеження осіб, які контактували з хворим або вібріоносієм холери, працівників харчування та водопостачання; здійснення бактеріологічного контролю за об’єктами оточуючого середовища (1 раз на добу до ліквідації осередку): вода з водопровідної мережі у місцях водозабору, після очисних споруд, на кінцевих точках мережі та в місцях аварій; вода водоймищ у місцях купання та скиду господарчо-побутових стічних вод; стічні води каналізаційних колекторів;

заходи відносно джерела збудника: госпіталізація хворого, носія або підозрілого на холеру до інфекційного відділення;

заходи щодо факторів передачі збудника: в осередку проводиться поточна та заключна дезінфекція, з обов’язковою камерною обробкою речей; дезінсекційні заходи для знищення мух та обмеження їх виплоду;

заходи відносно інших осіб: застосовується активне виявлення осіб, які контактували з хворим холерою або носієм, з подальшою ізоляцією, бактеріологічним обстеженням на холеру та проведенням екстреної антибіотикопрофілактики; застосовується активне виявлення осіб, які страждають дисфункціями, гострими або хронічними захворюваннями шлунково-кишкового тракту, з подальшою госпіталізацією, бактеріологічним обстеженням на холеру, превентивним лікуванням; виписка проводиться після 5-денного медичного спостереження, курсу екстреної профілактики антибіотиками та одноразового негативного бактеріологічного обстеження; спеціальна екстрена профілактика проводиться антибіотиками (всередину протягом 4діб–доксициклін по 0,1 г 2 рази, тетрациклін по 0,25-0,5 г 3 рази, рифампіцин по 0,3 г 2 рази, левоміцетин по 0,5 г 4 рази на добу).

Обсервація або карантин знімається після ліквідації осередку. Осередок вважається ліквідованим після закінчення 10 діб після ізоляції останнього хворого і проведення заключної дезінфекції.

 

Чума–трансмісивний природноосередковий зооноз бактеріальної природи, що відноситься до групи особливо небезпечних карантинних інфекційних захворювань. Збудник чуми належить до І групи патогенності. Резервуаром збудника в природі є багато видів диких гризунів, специфічними переносниками – різні види бліх. Можливість зараження різко зростає під час розвитку епізоотії чуми серед синантропних гризунів. Механізм передачі збудника трансмісивний, який реалізовується через укуси бліх, що інфікувалися на гризунах, або людині. Можливий контактний механізм – який реалізовується під час зняття шкурок з хворих гризунів, зайців тощо, або під час розробки туш хворих тварин. Спостерігається також повітряно-крапельний механізм передачі, який реалізовується в разі, коли джерелом збудника є людина, хвора на легеневу форму чуми, або в разі аварії під час роботи з культурою збудника в лабораторних умовах. Зараження від хворих бубонною і септичною формою чуми може відбутися тільки трансмісивним шляхом через укуси людської або щурячої блохи. Отже вхідними воротами для збудника можуть бути шкіра, слизові оболонки, верхні дихальні шляхи, травний канал. Інкубаційний період – від декількох годин (при легеневій формі) до 6 діб (у щеплених – до 9 діб).

Профілактичні й протиепідемічні заходи здійснюються відповідно до заздалегідь розробленого комплексного плану з попередження заносу та розповсюдження особливо небезпечних інфекцій, що уточнюється з урахуванням конкретної епідемічної обстановки.

Профілактичні заходи спрямовані на попередження заносу збудника інфекції, скорочення епізоотологічної активності природних осередків чуми та попередження захворювань людей у цих осередках. Основним напрямком у роботі з попередження занесення чуми є проведення санітарно-епізоотичної і санітарно-епідеміологічної розвідки та спостереження. Комплекс заходів, спрямованих на скорочення епізоотичної активності природних осередків чуми, здійснюється спеціалізованими підрозділами санітарно-епідеміологічної служби та включає нагляд за чисельністю популяції гризунів на території природного осередку та наявністю епізоотій у них, а також регуляцію чисельності гризунів на їх території, боротьбу з синантропними гризунами та їх ектопаразитами.

Протиепідемічні заходи проводять у разі підозри або підтвердження діагнозу чуми–хворого негайно ізолюють.

У епідемічному осередку проводяться:

епідеміологічне обстеження, спрямоване на виявлення джерела збудника (тварина, людина), встановлюють наявність та чисельність в осередку гризунів і бліх, умови зараження, виявляють інших осіб, які підпали під ризик зараження;

заходи відносно джерела збудника: госпіталізація хворого або підозрілого на чуму до інфекційного відділення, хворих легеневою формою розміщують у боксі (окремій палаті), хворих бубонною формою – по декілька чоловік в палаті, осіб з підозрою на чуму розміщують окремо від хворих. Сполучення між палатами, поверхами припиняється. Виписують хворих при будь-якій формі чуми після клінічного одужання та негативного бактеріологічного дослідження (при бубонній формі–дворазове дослідження пунктату через 2 дні, при легеневій формі–триразове дослідження харкотиння). Проведення дератизації (обов’язкова, коли захворювання людей в осередку пов’язані з епізоотією чуми серед гризунів);

заходи щодо факторів передачі збудника: у осередку проводиться поточна та заключна дезінфекція, продукти харчування знищуються; дезінсекційні заходи для знищення ектопаразитів (бліх);

заходи відносно інших осіб: до осіб, які контактували з хворим чумою, трупами, інфікованими предметами, брали участь у змушеному забої хворої тварини тощо, застосовуються активне виявлення, ізоляція і госпіталізація хворих і з підозрою на захворювання чумою та посилене медичне спостереження із щоденним опитуванням, оглядом і термометрією (2 рази на день–зранку і ввечері). Осіб, які спілкувалися з хворим легеневою формою чуми, ізолюють. Ізоляцію припиняють через 6 днів після припинення контакту з хворим та при нормальній температурі тіла; зазначеним особам проводиться спеціальна екстрена профілактика антибіотиками (всередину протягом 7 діб–рифампіцин по 0,3 г 2 рази на добу, доксициклін по 0,2 г 1 раз або 0,1 г 2 рази на добу, тетрациклін по 0,5г 3 рази на добу, ампіцилін по 0,5 г 3 рази на добу; внутрішньом’язево – стрептоміцин по 0,5 г 2 рази на добу протягом 5 діб); у разі виділення антибіотикорезистетних штамів–хіноксидин по 0,25 г 3 рази на добу протягом 7 діб.

Обсервація або карантин знімається після ліквідації осередку. Осередок вважається ліквідованим після закінчення 12 діб з моменту ізоляції останнього хворого і проведення заключної дезінфекції.

 

Туляремія–трансмісивний природноосередковий зооноз бактеріальної природи, що відноситься до групи особливо небезпечних інфекційних захворювань. Збудник туляремії належить до ІІ групи патогенності. Резервуаром збудника в природі є багато видів гризунів (водяні щури, звичайні полівки, ондатри, зайці, миші домові тощо) та тварин. Специфічним переносником туляремії є іксодові кліщі. Інші комахи (комарі, ґедзі, гамазові кліщі) можуть бути механічними переносниками. Механізм передачі збудника – трансмісивний, який реалізовується через укуси інфікованих переносників. Можливий також контактний механізм, який реалізовується проникненням збудника через рани шкіри, у разі укусу інфікованих гризунів, під час зняття шкурок або при розробці туш хворих тварин тощо. Спостерігається також повітряно-крапельний та фекально-оральний механізми передачі, які реалізовуються відповідно аспіраційним (вдихання інфікованого пилу зі скирт соломи, сіна, забруднених виділеннями мишовидних гризунів) та аліментарним шляхами (вживання зараженої води і харчових продуктів). Існують лабораторні зараження туляремією. Інкубаційний період від–3–7 діб до 3-х тижнів.

Профілактичні заходи спрямовані на попередження заносу збудника інфекції, скорочення епізоотологічної активності природних осередків туляремії та попередження захворювань людей у цих осередках. Основним напрямком у роботі з попередження занесення та розповсюдження туляремії є проведення санітарно-технічних (захист приміщень від проникнення гризунів) та дератизаційних (знищення гризунів) заходів для боротьби з гризунами. Комплекс заходів, спрямованих на скорочення епізоотичної активності природних осередків туляремії, здійснюється спеціалізованими підрозділами санітарно-епідеміологічної служби та включає нагляд за чисельністю популяції гризунів на території природного осередку та наявністю епізоотій у них, а також регуляцію чисельності гризунів на їх території, боротьбу з синантропними гризунами та їх ектопаразитами, з пререносниками збудника.

Протиепідемічні заходи проводять у разі підозри або підтвердження діагнозу туляремії.

В епідемічному осередку проводяться:

епідеміологічне обстеження, спрямоване на виявлення умов зараження (клінічна форма захворювання допомагає встановити шлях передачі збудника), виявлення джерела збудника; визначають наявність та чисельність гризунів і переносників, наявність падежу серед них; виявляють інших осіб, які підпали під ризик зараження;

заходи щодо джерела збудника: госпіталізація хворого або з підозрою на туляремію проводиться за клінічними показаннями до інфекційного відділення. Проведення дератизації та (або) дезінсекції обов’язкові, коли захворювання людей в осередку пов’язані з епізоотією туляремії серед гризунів або з підвищеною активністю серед переносників;

заходи відносно факторів передачі збудника: в осередку проводиться поточна та заключна дезінфекція, у тому числі речей, забруднених виділеннями хворого; продукти харчування та вода підлягають термічній обробці; дезінсекція проводиться за епідемічними показаннями;

заходи відносно інших осіб: до осіб, які контактували з хворим туляремією, ізоляційні заходи не проводяться; застосовуються активне виявлення та госпіталізація хворих і з підозрою на захворювання туляремією та посилене медичне спостереження із щоденним опитуванням, оглядом і термометрією. За епідемічними показниками проводяться щеплення (вакцинація раніше не щеплених, або щеплених понад 5 років тому). Спеціальна екстрена профілактика проводиться антибіотиками (всередину протягом 5 діб–рифампіцин по 0,3 г 2 рази на добу, доксициклін по 0,2 г 1 раз або 0,1 г 2 рази на добу, тетрациклін по 0,5 г 3рази на добу).

 

Кліщовий енцефаліт (весняно-літній, центрально-європейський, далекосхідний) –трансмісивний природноосередковий або антропургічний зооноз вірусної природи, що відноситься до групи особливо небезпечних інфекційних захворювань. Збудник кліщового енцефаліту належить до ІІ групи патогенності. Резервуаром збудника в природі є багато видів теплокровних хижаків, домашніх тварин та птахів, іксодові кліщі. Останні є також специфічним переносником кліщового енцефаліту. Хвора людина може бути епідеміологічно небезпечна у разі наявності в неї вірусемії. Механізм передачі збудника – трансмісивний, який реалізовується через укуси інфікованих переносників. Можливий фекально-оральний механізм передачі, який реалізовується аліментарним шляхом через молоко інфікованих кіз, овець, корів, буйволів тощо. Характерна весняно-літня сезонність, яка пов’язана з періодом найбільшої активності кліщів. Інкубаційний період–1-30 діб, в середньому–10-14 діб.

Основу профілактики кліщового енцефаліту складає боротьба з кліщами і захист людей від їх нападів, організація санітарно-просвітницької роботи. Для специфічної профілактики застосовується рідка або концентрована суха інактивована культуральна вакцина. Курс імунізації рідкою вакциною складається з 3-х щеплень: перші два проводять у листопаді-грудні з інтервалом 2-4 тижні, третє–через 3 місяці після другого (березень-квітень), ревакцинація щорічно, одноразово. Курс імунізації концентрованою вакциною складається з 2-х щеплень: перше проводять у вересні-листопаді, друге–у березні-квітні, перша ревакцинація проводиться одноразово через 1-2 роки у березні-квітні, наступні–через 3 роки.

Режимно-обмежувальні заходи (обсервація, карантин) не проводяться. Хворий підлягає обов’язковій госпіталізації. Організовуються активне виявлення і госпіталізація інших хворих. У разі присмоктування кліща, для екстреної профілактики захворювання у невакцинованих осіб застосовується специфічний донорський імуноглобулін (по 3 мл).

 

Лептоспіроз–природноосередковий або антропургічний зооноз бактеріальної природи, що відноситься до групи особливо небезпечних інфекційних захворювань. Захворювання викликається лептоспірами (близько 200 патогенних сероваріантів, об’єднаних у 23серогрупи), які належать до ІІ групи патогенності. Резервуаром та джерелом збудників у природі є багато видів дрібних ссавців (сірі щури, полівки, водяні щури, домові миші тощо), комахоїдні, дикі та промислові тварини (олені, кабани, ондатри тощо), птахи. В антропургічних осередках–сільськогосподарські тварини (свині, велика рогата худоба, коні), свійські (коти, собаки) та промислові тварини, які вирощуються на тваринницьких фермах (нутрії, чорно-бурі лисиці тощо), домашні птахи, синантропні гризуни (сірі щури, домові миші тощо). Механізм передачі збудника – контактний, фекально-оральний. Лептоспіри потрапляють до організму людини через незначні ушкодження шкіри та слизові оболонки носу, очей, ротової порожнини та шлунково-кишкового тракту. Зараження відбувається під час купання, рибальства, полювання та використання для господарчих і побутових потреб інфікованої води з відкритих водоймищ, під час виконання сільськогосподарських, будівельних та земляних робіт, під час догляду за свійськими тваринами, під час забою тварин та розробки туш й обробки тваринної сировини, у разі контакту з хворими гризунами (полюваня, укуси тощо), у разі вживання води і продуктів, забруднених виділеннями хворих тварин, їх м’яса та молока. Можливе внутрішньо-лабораторне зараження у разі недотримання правил безпеки роботи з інфікованими тваринами та культурами лептоспір. Інкубаційний період від 2 до 20 діб, частіше 7–9 діб.

Профілактика спрямована на ліквідацію лептоспірозу серед сільськогосподарських тварин, боротьбу з гризунами, захист продовольства та джерел водопостачання від доступу гризунів та забруднення їх екскрементами, на дотримання правил особистої гігієни, суворе виконання ветеринарних санітарних норм і правил у прикухонних господарствах частин; організацію санітарно-просвітницької роботи. У зоні природного осередку лептоспірозу забороняється купання і використання води з відкритих водоймищ для господарських та побутових потреб. Під час перебування в активному осередку лептоспірозу та при високому ризику зараження особам без щеплення з профілактичною метою можна призначати доксициклін по 0,2 г 1 раз на добу (не більше одного місяця).

Режимно-обмежувальні заходи (обсервація, карантин) не проводяться. Хворий (з підозрою) на лептоспіроз підлягає обов’язковій госпіталізації (за клінічними показаннями) до інфекційного відділення. Виконується епідеміологічне обстеження осередку: з’ясовуються обставини зараження, виявляються джерела збудника інфекції та фактори передачі, встановлюють наявність в осередку та чисельність гризунів тощо. Організовуються активне виявлення і госпіталізація інших хворих. В осередку проводиться поточна та заключна дезінфекція, за епідемічними показаннями – дератизація; продукти харчування та вода підлягають термічній обробці, посилюються заходи для захисту джерел водопостачання та харчових продуктів.

 

Ієрсиніози (кишковий ієрсиніоз, псевдотуберкульоз) –природноосередкові та антропургічні зоонози бактеріальної природи. Збудники відносяться до родини ентеробактерій роду Yersinia.

Псевдотуберкульоз відноситься до групи особливо небезпечних інфекційних захворювань, кишковий ієрсиніоз–до групи небезпечних інфекційних захворювань.

Резервуаром та джерелом збудників у природі є дикі і синантропні гризуни, сільськогосподарські та домашні тварини, птахи. Збудники добре зберігаються в ґрунті, у воді та овочах, на яких за сприятливих умов відбувається і накопичення збудника. В антропургічних осередках інфіковані гризуни є головними поширювачами збудників. Механізм передачі збудника–фекально-оральний. Збудник проникає в організм людини переважно із забрудненими (овочі, цукор тощо) або інфікованими (молоко, м’ясо від хворих тварин) продуктами, водою. Основне епідеміологічне значення мають овочі, які тривалий час зберігаються у сховищах, мають ознаки псування (гниль, порушення цілосності тощо) та страви з них, що не підлягають термічній обробці безпосередньо перед вживанням (салати з капусти свіжої, ріпчастої цибулі, вінегрети, соління тощо). Можлива передача збудника кишкового ієрсиніозу від людини до людини. Інкубаційний період триває до 18 діб, в середньому – 3-9 діб.

Епідемічний процес виявляється у вигляді спорадичої, сезонної й спалахової захворюваності. Сезонні підйоми захворюваності спостерігаються в осінньо-зимово-весняний період і пов’язані з накопиченням збудника на овочах під час зберігання в овочесховищах. Тривалість гострих спалахів ієрсиніозів при одномоментному зараженні звичайно не перевищує 15діб, хронічні епідемії можуть продовжуватись протягом декількох місяців.

Основні заходи для профілактики захворювань: контроль за правильним збереженням запасів овочів і суворе дотримання технології їх обробки та приготування з них холодних закусок; проведення дератизаційних заходів на об’єктах продовольчої служби; проведення санітарно-просвітницької роботи; у період з грудня по травень проведення щомісячних досліджень овочів та змивів з об’єктів продовольчої служби на наявність збудників ієрсиніозів.

У разі виникнення захворювань проводяться протиепідемічні заходи: повідомлення про хворого, активне виявлення і госпіталізація хворих; тимчасова заборона приготування страв із сирих овочів або вилучення із вживання продуктів, що виявились причиною зараження захворілих осіб; бактеріологічний контроль (овочі та змиви з об’єктів продовольчої служби на наявність ієрсиній, при кишковому ієрсиніозі обстежують працівників їдальні), посилення контролю за умовами збереження та обробки овочів; дезінфекція приміщень їдальні, продовольчих складів і овочесховищ; забезпечення захисту харчових продуктів і води від забруднення екскрементами гризунів та їх знищення.

 

Геморагічна лихоманка з нирковим синдромом–природно-осередковий та антропургічний зооноз вірусної природи. Збудники відносяться до роду Hantavirus (ІІ група патогенності). Захворювання належить до групи особливо небезпечних інфекційних захворювань.

Резервуаром та джерелом збудників у природі є мишовидні гризуни (руда та червона полівки, різні види сірих полівок, польові миші, сірі та чорні щурі тощо). Збудник геморагічної лихоманки з нирковим синдромом з організму гризунів виділяється зі слиною та екскрементами. Зараження людини відбувається в основному повітряно-пиловим шляхом під час проведення земляних, ремонтних і будівельних робіт, прибирання приміщень, що супроводжуються пилеутворенням. Зараження можливе також під час вживання харчових продуктів, інфікованих виділеннями гризунів, під час розробки тушок заражених гризунів, під час контакту з зараженими предметами. Інкубаційний період – 7-45 діб, у середньому – 14-21 доба.

Профілактика геморагічної лихоманки з нирковим синдромом досягається проведенням заходів щодо винищування гризунів, захистом приміщень, харчових продуктів і джерел води від доступу мишовидних гризунів, використанням респіраторів і захисних комбінезонів під час проведення робіт, пов’язаних з утворенням пилу, санітарно-просвітницька робота. Специфічна імунопрофілактика не розроблена.

Епідемічний процес проявляється спорадичною і спалаховою захво-рюваністю з вираженими підйомами в літній і осінній періоди. Літній підйом захворюваності пов’язаний із зараженням людей у природних осередках, осінній–з міграцією гризунів до житлових і службових приміщень.

Режимно-обмежувальні заходи (обсервація, карантин) не проводяться. У осередку виконуються протиепідемічні заходи: повідомлення про хворого або з підозрою на захворювання з обов’язковою госпіталізацією (за клінічними показаннями) до інфекційного відділення; під час епідеміологічного обстеження осередку встановлюється зв’язок захворілого з природним осередком, визначається коло осіб, які підпали під ризик зараження, проводиться активне виявлення і госпіталізація хворих; посилене медичне спостереження за особами, що підпали під ризик зараження; поточна та заключна дезінфекція об’єктів, дератизація.